Збірник наукових праць з гуманітарних дисциплін "Славута"

ГЕТЬМАНАТ П. СКОРОПАДСЬКОГО ТА СТАВЛЕННЯ ДО НЬОГО МЕНШОВИКІВ

УДК 329 Р. І. Вєтров, д. і. н., професор

С. В. Зборець, к. і. н., доцент

Кафедра соціології

Секція історії України

Дніпродзержинський державний технічний університет

ГЕТЬМАНАТ П. СКОРОПАДСЬКОГО ТА СТАВЛЕННЯ ДО НЬОГО МЕНШОВИКІВ

Сьогодні, у 2011 р. ми урочисто відмічаємо 20-річчя створення незалежної держави – Україна. На шляху до її становлення своєрідним ліхтарем була українська державність у роки української революції 1917–1920 рр. – УНР Центральної Ради, доба Гетьманату та Директорія УНР.

Багато наукових праць провідних вчених С. В. Кульчицького, І. Ф. Кураса та інших присвячені історії УНР, українській революції, зокрема добі Гетьманату П. Скоропадського. Особливо слід відмітити фундаментальні роботи В.Ф.Солдатенка. Але майже у всіх роботах нічого не говориться про позицію, яку займала до Гетьманату така значна політична сила, як російські меншовики, які вели за собою значну частину пролетаріату, трудової інтелігенції, середніх верств міст і профспілок, і від позиції якої залежало в значній мірі питання про владу в Україні. Ось чому треба майже вперше розглянути питання про ставлення російських меншовиків до гетьманату у 1918 р.

29 квітня 1918 р. стало переломним днем в історії української національної революції. В цей день завершився перший і почався новий, другий період її розвитку. Маят-ник політичних пристрастей, досягнувши в 1917 р. крайньої лівої межі, тепер, в квітні 1918 року, злетів круто вправо. В цей день німці остаточно розігнали Центральну Раду, яка назавжди поринула в небуття, залишивши, між тим, яскравий слід в історії революції. В цей же день з’їзд хліборобів-власників привів до влади генерала Павла Скоро-падського, який був оголошений гетьманом України.

Українська держава Павла Скоропадського це друга, за рахунком, форма і тип української державності періоду національної революції. Але ця держава суттєво відрізнялась, на наш погляд, відносно першої української державності УНР Центральної Ради.

По-перше, в політиці, згідно «Закону про тимчасовий державний устрій України» заявлялося про ліквідування УНР, розпуск Центральної Ради і створення нової «Укра-їнської держави», в якій ліквідовувалася республіканська, парламентарна форма правління. Вся влада – законодавча, виконавча, судова – зосереджувалася у гетьмана, який, таким чином, встановив авторитарну владу.

По-друге, в соціально-економічній політиці відмінялися всі рішення Центральної Ради щодо соціалізації земель, проголошувалось право приватної власності, ліквідовувалися всі соціальні завоювання робітничого класу тощо. Тобто в державі зберігався устрій буржуазно-поміщицького ладу, що не відповідало вимогам революційної епохи. Не випадково, що в Українській державі знайшли порятунок від більшовистських переслідувань представникивсіх колишніх панівних класів і соціальних верств. Тому гетьманський режим мусив був загасити полум’я революції, збити хвилю соціальних перетворень.

По-третє, в Україні діяло поруч як би дві влади: одна влада Гетьмана, яка була офіційною, юридичною і друга влада німецьких окупантів, яка була реальною, фактичною владою по всій Україні, при підтримці яких діяла і гетьманська влада. Тому ні-мецький окупаційний режим це дуже сумна і трагічна сторінка історії України. Таким чином, у квітні-грудні 1918 р. український народ відчув на собі ще один різновид державного правління авторитарний режим у вигляді маріократії, підконтрольної і фак-тично підпорядкованої німецькому командуванню. Протягом майже восьми місяців, як і останній період владування Центральної Ради, національне державотворення відбувалось в значній мірі на чужоземних багнетах [1].

Слід також сказати, що П. Скоропадський створював новий уряд переважно з русифікованих фахівців, які відстоювали відновлення федеративних стосунків з Росією. А представників українських революційно-соціалістичних партій він до уряду не запросив. Більш того, на українські соціалістичні партії незабаром почалися гоніння.

За дорученням гетьмана П. Скоропадського 3-го травня 1918 р. М. Василенко сформував Раду Міністрів. Новий голова уряду Ф. Лизогуб був великим землевласником, головою Полтавського губернського земства і октябристом. Невипадково, що із 16 членів уряду 12 за походженням були українцями, але всі вони (за винятком тільки Д.Дорошенка) були представниками проросійської політичної еліти і орієнтувалися на єдину і неділиму Росію [2].

Урядом були заборонені з’їзди демократичних сил Всеукраїнський з’їзд міст, Все-український селянський з’їзд і т. ін. Уряд розпустив міські думи, встановив цензуру. Проводились репресії проти селянства під проводом міністра внутрішніх справ І. Кистяковського. Похід уряду проти демократії був продиктований німецькими властями, які грабували Україну, а також пояснювався спробою задушити більшовизм в Україні.

Слід також сказати, що на підтримку влади гетьмана П. Скоропадського висло-вився також «Протофіс» (об’єднання промисловців, торговців і фінансистів України), з’їзд якого відбувся 15–18 травня 1918 р. в Києві. Його організаторами були граф А. Бобринський, князі А. Голіцин, В. Кочубей та інші. З’їзд вирішив підтримати гетьманський уряд і всіма силами сприяти становленню нового ладу в Україні. Зрозуміло, що симпатії «Протофісу» до нового режиму базувалися на збереженні старого суспільно-політичного ладу [3].

Відомо, що П. Скоропадський сподівався, що йому вдасться побудувати державну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільно-політичних класів у житті України. Але це виявилося марним. Його владу підтримав тільки дуже тонкий шар правих, буржуазних, проімперських сил. А представники всіх лівих, більш того, лівоцентриських сил виступили проти влади гетьмана та його політики.

Слід підкреслити, що хоч, як це не було парадоксальним, але у новій українській гетьманській державі майже весь табір української національної демократії став в опозицію до нового режиму. Провідні українські соціалістичні партії українські соціал-демократи, українські есери, соціалісти-федералісти та соціалісти-самостійники відмовились від співробітництва з режимом, який очолював колишній царський генерал із заможного роду українських поміщиків.

Таким чином, гетьманська політика з самого початку протиставила себе широким масам українського населення, селян, робітників, які починали розгортати збройну боротьбу проти німців й гетьмана П.Скоропадського. Зрозуміло, що така політика керівництва нової української держави гетьмана П.Скоропадського зараз же викликала негативний відгук усіх демократичних, прогресивних, революційних та соціалістичних партій, які заявили про своє опозиційне відношення до нової влади.

Проти нової влади висловився II-й Всеукраїнський селянський з’їзд, що відбувався нелегально 8–10 травня 1918 р. в Голосіївському лісі під Києвом. З’їзд висловив рішучий протест проти окупаційної влади і гетьманщини, яка підтримується лише невеликою купкою землевласників і капіталістів, ворожих до всіх здобутків революції і УНР. У відозві до всього селянства з’їзд закликав до збройної боротьби «проти контрреволюції»: «Умремо, а землі і волі не віддамо!» Так закінчувалася відозва.

ІІ-й Всеукраїнський робітничий з’їзд, проведений майже одночасно з селянським, відбувся 13-14 травня 1918 р. теж нелегально у Києві. З’їзд також вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманською владою за відродження УНР [4].

Полівіння найширших українських народних мас прямо позначилося і на полівінні українських соціалістичних партій. Так, 14 травня 1918 р. відбувся також нелегально черговий V-й з’їзд Української соціал-демократичної робітничої партії. В рішеннях з’їзду державний переворот П.Скоропадського кваліфікувався як антиреволюційний і партія визначала заходи, спрямовані на боротьбу проти гетьманського уряду. Разом з тим, враховуючи нову політичну ситуацію, з’їзд вперше, але рішуче відмежувався від гасла федерації з Росією і висловився за цілковиту державну самостійність України [5].

13–16 травня 1918 р. відбувся нелегально з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів, яка була найбільш численною і впливовою у масах. Обговорення нової тактики викликало надзвичайно бурхливі дебати, що привело до розколу партії на дві частини. Праве крило вважало революцію закінченою і висловлювалось за здійснення більш поміркованої політики, ніж та, що її проводила Центральна Рада. Вони були готові піти на компроміс з гетьманським урядом. Ліве крило, тобто ліві есери, значно переважали на з’їзді. Вони, навпаки, закликали УПСР піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу українського народу проти гетьманщини і німецьких окупантів. Ліві українські есери гостро критикували всю попередню діяльність партій і шукали скорішого порозуміння з більшовиками заради спільної боротьби з «контрреволюційною гетьманщиною» і німецькими окупантами. До складу ЦК УПСР було обрано майже виключно представників лівих есерів. Скориставшись цим, нове керівництво оголосило розпуск місцевих організацій і перевело всю партію на нелегальне становище. Ліві есери, що згуртувалися навколо тижневика «Боротьба», трохи пізніше одержали назву «боротьбистів». Праві есери утворили власний організаційний центр і офор-мили самостійну партію, за якою залишилась попередня назва УПСР «центральна течія». Очолили партію «боротьбистів» такі досить відомі і дуже впливові в національному таборі політичні діячі і лідери, як Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко, Г. Михайличенко, О. Шумський[6].

Створення самостійної партії лівих українських есерів-«боротьбистів», які стали самою впливовою партією серед всіх українських партій лівого блоку, мало велике значення для подальшої боротьби за успішний розвиток національної революції і здійснення дійсно радикальних соціально-економічних реформ в соціалістичному дусі на користь найширших верств українських трудівників.

Таким чином, переворот 29 квітня 1918 р. і прихід до влади гетьмана П. Скоропадського та його політика по збереженню буржуазно-поміщицького ладу в революційну епоху, стали своєрідним рубежем, з якого почалося швидке полівіння українських соціалістичних партій і, більш того, виділення із їх середовища лівих течій або груп, котрі відокремлювались в самостійні політичні партії, які починали співробіт-ництво з більшовиками і навіть визнавали гасло встановлення радянської влади.

Приблизно ж таке саме явище відбувалося і в таборі російських соціалістичних партій. Вже 10 травня 1918 р. ЦК партії меншовиків прийняв спеціальну резолюцію «Про державний переворот на Україні», в котрій вказувалось, що це є реакційний переворот, який був здійснений «германським імперіалізмом в союзі з російською контрреволюцією заради удушення всіх завоювань демократії» і який різко «посилює розчленування Росії» і перетворює Україну в німецьку колонію. Тому в постанові говорилося про необхідність рішучої боротьби з гетьманщиною [7].

При цьому в постанові підкреслювалось, що влада Скоропадського. Це не та або інша форма революційної влади, а, навпаки, «контрреволюційна влада». «Це контрреволюційна диктатура поміщиків та капіталістів», яку не можна підтримувати, а з якою треба негайно боротися. «Тому треба негайно скликати Установчі Збори і передати їм всю владу у державі».

В постанові також вказувалося, що «Скасування республіки в Україні і повалення уряду українських шовіністів Центральної Ради лише закріплює і посилює розчленовування Росії і перетворює Україну на колонію германського імперіалізму [8].

Меншовики України цілком підтримали постанову ЦК партії і керувалися нею у своїй діяльності.

Ще трохи раніше постанови ЦК партії меншовиків, 7–8 травня 1917 р. відбулася у Харкові Обласна конференція меншовиків Донецько-Криворізького басейну. У висту-пах делегатів підкреслювалося, що при новій владі гетьмана Скоропадського, який цілком підтримується німецькими багнетами, «почалися політичні репресії проти соціал-демократів, а саме: арешти, заборона зборів, мітингів, лекцій, введення цензури», що стало приводити до значного скорочення чисельності меншовиків у цьому регіоні.

Так, якщо в Луганську раніше було 1200 меншовиків, то тепер тільки 700 осіб, в Бахмуті тепер тільки 150 осіб, Горловці 225 осіб, Слов’янську 250 осіб, Єнакієві 400 осіб [9]. Тобто приблизно майже вдвічі скоротилася чисельність меншовиків в цьому регіоні.

Більш-менш міцна й чисельна організація меншовиків збереглася у Харкові, як доповідав посланець міста Н.Попов, тут було трохи більше 1000 меншовиків, працювали два меншовицьких клуби, виходила тижнева газета. А всі профспілки «в наших руках», казав він.

Разом з тим він вказав, що на нараду не приїхали праві меншовики оборонці від Катеринославу, Юзовці і вони також «відмовилися входити до обласного комітету мен-шовиків» тому, що тут керують ліві меншовики. [10]

Крім того, на конференції свідчили, що при новій владі Скоропадського «в Україну збираються всі монархічні і реакційні сили зі всієї Росії, що Україна, зокрема Київ, становиться центром загальноросійської контрреволюції» [11].

Ось чому в постанові конференції говорилося, що підтримувати нову владу не можна ні в якому разі.

16–18 травня 1918 р. у Києві відбувся розгорнутий пленум Всеукраїнського комітету меншовиків, на якому були представники Києва, Харкова і Катеринослава. По відношенню до нової влади були дві точки зору. Праві меншовики, кияни, визнавали «реакційний характер» нової влади, але, не дивлячись на це, вони закликали до порозуміння з нею, пошуку контактів і підтримки її. Ліві меншовики Харкова і Катеринослава не тільки визнавали реакційність гетьманської влади, але і закликали до «самих рішучих методів боротьби» з нею, до підтримки лівих есерів та більшовиків [12].

В добу гетьманату меншовики, які керували багатьма профспілками, намагалися утримати робітників та трудящих від революційних виступів, проведення сутичок і страйків. З особливою повнотою така тактика соц-демів виявилася в рішеннях скликаної меншовиками і есерами за домовленістю з гетьманською владою Всеукраїнської конференції профспілок у Києві в травні 1918 р. На якій був створений так званий Уцентропроф, більшість міст в якому належала меншовикам. В прийнятій на конферен-ції за пропозицією меншовиків резолюції «по текущему моменту» говорилося про необхідність робітничому класу відмовити любим призивам «встати на боротьбу за владу Рад» [13].

Більш того, меншовики казали, що гетьманська влада є «нормальною буржуазно-демократичною владою», яка і завершує собою буржуазно-демократичну революцію. Звідси слідував головний висновок для робітників – підтримувати новий режим, співпрацювати з ним і не йти на боротьбу проти цієї влади [14].

Важливе значення для меншовиків України мали рішення травневої Всеросійської наради меншовиків, в якій прийняли участь також делегати від Києва, Харкова і Луганська. Вона відбулась 21–25 травня 1918 р. у Москві і мала, як підкреслювали її організатори, значення з’їзду. На ній була розроблена нова тактика партії, яка суттєво відрізнялася від попередньої. Так, всупереч вимогам правих, які і тепер наполягали на тактиці бойкоту Рад, ліві меншовики на чолі з Ю. Мартовим, які значно переважали на нараді та і в цілому у партії, відкинувши, як помилкову, тактику правих, прийняли нову тактику лівих участі в Радах. Це було значне зсування вліво всієї партії. Разом з тим нарада вказувала на необхідність боротьби в Україні проти влади гетьмана П. Скоропадського, вимагала не визнавати Брестського миру, який привів до розпаду єдиної держави[15].Ліві меншовики, виконуючи рішення травневої наради, поступово втягувалися в боротьбу з гетьманщиною і німецькими окупантами. Таким чином, меншовиків в Україні хвилював не тільки і не стільки реакційно-консервативний характер гетьманської влади, як те, що українська держава П. Скоропадського остаточно завершить процес відокремлення її від Росії, що було, на їх думку самою смертельною загрозою для «Єдиної і неділимої» російської держави [16].

В матеріалах наради говорилося, що майже 60 делегатів представляли 60 тис. членів партії меншовиків. Що стосується чисельності меншовиків в Україні, то прямих даних немає, але згідно з крайовими даними можна припустити, що тут було трохи більше 5-6 тис. осіб. [17]

На травневій нараді з радістю відмічали, що «прорвалися через кордон 3-и делегати із окупованої німцями України (Київ, Харків, Луганськ), які розповіли про важкі умови роботи меншовиків на півдні Росії» [18].

У резолюції наради «Брестський мир: розпад Росії» говорилося, що треба боротися проти «Брестського миру», а в окупованих Німеччиною територіях держави, тобто в Україні, «боротися проти окупаційного режиму, колоніального грабежу, приймати участь в місцевих органах самоврядування і виступати проти шовінізму, націоналізму» [19].

Меншовики України намагалися в своїй діяльності враховувати постанови цієї наради, але більше керувалися місцевими умовами.

І хоча на Всеросійській нараді лідери меншовиків говорили, що тепер протиріччя між так званими лівими та правими меншовиками майже зовсім зникли, насправді вони ще більш посилювалися, зокрема в Україні.

Так, ці розбіжності чітко проявилися в роботі так званої І-ї Всеукраїнської конференції меншовиків, яка відбулася на початку червня 1918 р. у Києві. посланці конфе-ренції представляли, за нашими підрахунками, всього 6 тис. членів партії. Порівняно з груднем 1917 р. лави меншовиків значно скоротилися. Тоді в Україні було 27–28 тис. осіб, тепер всього десь біля 6 тис. осіб. Особливо зменшилася чисельність меншовиків у Донецько-Криворізькому регіоні, а в деяких невеликих містах, як вказували самі меншовики, зовсім припинили своє існування [20].

На конференції більшістю в дві третини голосів була прийнята резолюція «лівих» меншовиків, в якій підкреслювалося, що гетьманський режим «хиткий та нестійкий», що він цілком залежить від іноземного, німецького капіталу і «загрожує всім завоюванням революції в країні» [21]. Але відкрито призвати робітників та всіх трудящих до збройної боротьби з гетьманатом меншовики не змогли, бо боялися перемоги більшовиків в Україні.

Звідси становиться цілком зрозумілим, що в цю добу ніякого співробітництва між меншовиками і більшовиками не могло бути і мови, тому що вони проводили різну політику і тактику. Меншовики, які тільки на словах засуджували нову владу, а на ділі всіляко її підтримували. Більшовики, не тільки засуджували владу Гетьманату, але і розгортали проти неї рішучу збройну боротьбу всього народу країни.

Крім того, у більшовиків були тоді ще і свої партійні проблеми.

І (установчий) з’їзд Компартії більшовиків України відбувся 5–12 липня 1918 р. в Москві і проходив під керівництвом В. Леніна. Він спеціально зустрічався з делегатами з’їзду, щоб переконати їх будувати КП(б)У як складову частину РКП(б), що і було вирішено з’їздом. В партії налічувалось вже 4400 осіб. Головний підсумок роботи з’їзду полягає в тому, що він завершив тривалу і складну роботу з об’єднання більшовицьких організацій України в єдину Компартію КП(б)У. З’їзд обрав ЦК, секретарем якого став Г. Пятаков. Із складу ЦК була виділено Закордонне бюро з місцеперебуванням в Орлі (Росія) [22].

Велику увагу з’їзд приділив повстансько-партизанській боротьбі, створив для керівництва нею Центральний військово-революційний комітет ЦВРК і прийняв рішення про підготовку збройного повстання у всеукраїнському масштабі. В резолюції «Україна і Росія» підкреслювалося, що відокремлення України має тимчасовий характер і пов’язане з німецькою окупацією [23].

З’їзд розглянув по доповіді В. Затонського питання про відношення до інших політичних партій і прийняв рішення, де говорилось, що не може бути «ніякого співробіт-ництва з дрібнобуржуазними партіями (меншовиків, російських та українських есерів, українських соціал-демократів, бундівців тощо)» і говорилось про «безпощадну боротьбу з ними» [24]. Це рішення містило, на наш погляд, помилкові положення. Воно не враховувало, що в період гетьманщини майже всі російські і українські соціалістичні партії зробили значний поворот вліво, закликали до боротьби з новою владою. Більш того, в цих партіях виникли вже ліві течії, які самі шукали співробітництва з більшовиками заради спільної боротьби. Так, з самого початку створення КП(б)У була розроблена лівосектантська, помилкова тактика відносно інших соціалістичних партій, тактика, яку потім неодноразово виправляв ЦК РКП(б). Щоправда, по відношенню до боротьбистів припускалась можливість співробітництва з ними, але його форми мусив був визначити майбутній ЦК партії. Це також відкладало рішення цього важливого питання на невизначений час.

Разом з тим слід підкреслити, що всі українські ліві соціалістичні партії та їх лідери, також як і загальноросійські партії лівих есерів, меншовиків розглядали режим Гетьманщини як контрреволюційний, який реставрував старий буржуазно-поміщицький лад. Так, українські есери вважали Гетьманщину «диктатурою поміщиків і капіталістів». Визнаний лідер українських соціал-демократів В. Винниченко підкреслював, що «Вся Гетьманщина була тільки закінченням формації контрреволюційної буржуазної державності» [25]. Таким чином, українські соціалісти чітко вказували, що «доба Гетьманщини була штучним припиненням революційного руху», що це був вже період контрреволюції, з якою потрібно вести рішучу боротьбу за відродження української народної республіки – УНР, але вже на принципово новому рівні.

Більшовики оцінювали Гетьманщину як «реставрацію буржуазно-поміщицького монархічного ладу» [26]. Тому всі дійсно революційні політичні партії стояли за роз-гортання всенародної революційної боротьби за повалення гетьманату.

Таким чином, влітку 1918 р. в Україні виникли фактично всі умови для створення єдиного табору всіх антигетьманських сил. На жаль, цього не сталося, бо кожна політична партія проводила замкнуту політичну лінію, враховуючи тільки свої, вузько-партійні, а не загальнополітичні інтереси, що, наприклад, виразно продемонстрували більшовики.

Влітку 1918 р. сталося певне перегрупування партійно-політичних сил. Одна частина політичних партій, як ліві українські есери, ліві російські есери та більшовики продовжували розгортати безкомпромісну партизанську боротьбу проти німецьких окупантів та Гетьманату. Інша частина політичних партій, тобто більш поміркованих українських соціалістичних партій, як УСДРП та УПСР, почали об’єднуватися в новий політичний блок, який не виключав, хоча й не перебільшував, можливостей мирного розв’язання питання про владу та державний устрій.

Проте тепер вже не буржуазно-поміщицькі, а революційні, соціалістичні партії, як українські, так і загальноросійські, визначали майбутню долю України. Вже влітку 1918 р. в Україні широко розгорнулася дійсно всенародна повстансько-партизанська боротьба проти окупантів і Гетьманського режиму. Ідейне і організаційне керівництво здійснювали партії: більшовики, ліві українські есери і ліві російські есери, анархісти, махновці.

Так, наприклад, однією з ярких сторінок в літопису боротьби з окупантами став загальний страйк залізничників всієї України, який розгорнувся влітку у липні 1918 р. Він охопив всі залізничні магістралі, в ньому взяли участь більш як 200 тис. осіб. Цей страйк паралізував економічне життя гетьманської держави. Керував ним тимчасовий оргкомітет при ЦК КП(б)У. [27]

Зрозуміло, що окупанти і гетьманська «варта» вдалися до жорстоких репресій – почалися масові арешти залізничників. Владі фактично допомагали меншовики та есери, які на шпальтах своїх газет розгорнули страшенну ідейно-політичну боротьбу з повсталими залізничниками, засуджуючи цей страйк, закликали робітників відмовитися від нього: «Ні, казали вони, ніякої участі в страйку не можна брати». [28]

Так, ще 3 червня ЦК партії українських есерів (УПСР), в якому значно переважали ліві, оголосив декларацію, в якій закликав до загальної революційної боротьби з метою повалення уряду, створення партизанських загонів для захисту ідеї соціалізації земель. Ліві українські есери розпочали велике повстання на Київщині, потім Чернігівщині, Волинщині, Полтавщині і т. ін.

На Катеринославщині в районі села Гуляйполе розпочалося, кероване знаменним анархістом батьком Нестором Махно, збройне повстання, яке незабаром охопило майже всі південні губернії. Десятки подібних отаманів з’явилися в інших регіонах. Збройна боротьба народу проти гетьманщини і німецьких окупантів охопила тепер всю Україну.

1-го серпня ЦК більшовиків України, ЦВРК звернулися до всіх робітників і селян із закликом починати загальне повстання проти німців і Гетьманської влади. Але непідготовленість такої масштабної акції була дуже очевидна. Тому, незважаючи, на героїзм окремих партизанських загонів, загального повстання в Україні не розгорілося. Німці, користуючись своєю численною перевагою, придушили розрізнені виступи. Пізніше цей наказ про повстання був засуджений як дуже передчасний.

Не дивлячись на те, що влітку 1918 р. сталося, як відмічали самі меншовики, скорочення їх політичної діяльності, вони в жовтні 1918 р. провели у Харкові ІІ-гу Всеукраїнську конференцію РСДРП, яка проходила фактично нелегально, але на ній переважали ліві меншовики на чолі з Б. Бером (Харків). Конференція підтримала політику партії, що проводилася в Україні. Головне було те, що замість тимчасового українського комітету тепер був обраний постійний Головний комітет меншовиків України, яка тепер остаточно була незалежною державою. В комітеті явно переважали ліві і очолив його лівий Б. Бер [29].

Але незабаром, коли вже в жовтні – листопаді 1918 р. політична ситуація в Україні круто змінилася, більшовики виявили надмірну обережність і застерігали від тактики партизанської війни. Це наочно продемонстрував II-й з’їзд КП(б)У, який відбувся 17–22 жовтня 1918 р. Цей з’їзд знов розглядав питання про відношення до інших партій, які стояли на радянській платформі. Але знову була припущена принципова по-милка: з’їзд відкинув лінію на постійне співробітництво з лівими соціалістичними партіями, припустивши лише можливість контактів з окремими їх організаціями від випадку до випадку [27]. Це зумовило політичну ізольованість, в якій опинилися більшовики восени 1918 р.

А українські соціалістичні партії і їх лідери, вірно врахувавши принципово нову політичну ситуацію, яка виникла в листопаді 1918 р., діяли, навпаки, дуже активно і сміливо. Тому політична ініціатива цілком перейшла до рук українських есерів і соціал-демократів, які йшли тепер в авангарді як національної, так і соціальної революції. Ще в серпні 1918 р. представники українських соціал-демократів, українських есерів «центральної течії», соціалістів-федералістів та соціалістів-самостійників створили Український Національний Союз (УНС) на чолі з В.Винниченком для організації збройного повстання і повалення влади гетьмана. Разом з тим слід сказати, що, готуючи повстання проти П. Скоропадського, УНС звернувся за допомогою до більшовиків. Представники УНС В. Винниченко і М. Шаповал в той час почали таємні переговори з представниками Радянської влади Х. Раковським і Д. Мануїльським про спільну бо-ротьбу. За військову допомогу УНС обіцяв легалізацію діяльності Компартії в Україні. Але незабаром переговори були зупинені [31].

Наприкінці осені політична ситуація в Україні знов круто змінюється. Поразка країн Четвертного союзу в 1-й світовій війні, революції в Австро-Угорщині і Німеччині, новий підйом повстансько-партизанської війни, криза влади створили умови для остаточного повалення гетьманського режиму, що і сталося кінець-кінцем в середині листопаду – грудні 1918 р.

Наприкінці жовтня – початку листопада 1918 р. боротьба між національно-патріотичними і проросійськими силами в державі досягла свого апогею. Але на цей час і гетьман зробив свій остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь проросійськи зорієнтованих сил. 4 листопада П. Скоропадський у грамоті «до всіх українських громадян» оголосив про зміну урядового курсу, згідно з яким Україні «першій належить виступити у спробі утворення Всеросійської федерації. Її кінцевою метою буде відновлення Великої Росії». Для виконання цього завдання гетьман затвердив новий суто проросійський склад уряду на чолі з С. Гербелем. Це був цілковито антиукраїнський і реакційний уряд. Тим самим незалежна українська держава фактично ліквідовувалася.

Зрозуміло, що реакція Українського Національного Союзу на цей гетьманський крок була цілком адекватна; він розпочав повстання проти влади гетьмана. З цього моменту маятник політичних пристрастей знову почав швидко рухатися вліво. Починався новий етап української революції.

Таким чином, ми бачимо, що ставлення загально російських меншовиків до Гетьманату було дуже своєрідним, коли різні течії меншовиків по різному ставились до влади П. Скоропадського. Так, праві меншовики на протязі всього часу рішуче підтримували владу гетьмана, а ліві – тільки на словах казали про необхідність боротьби проти П. Скоропадського, а насправді займали до неї позицію «лояльної опозиції» та зберігали тим самим владу Скоропадського. Тим самим більшовики тормозили подальший розвиток української революції.

Література:

1. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900–1925 рр.) [Текст] /Р. І. Ветров, С. П. Донченко. – Дніпропетровськ. – 2001. – С. 116–117.

2. Там само. – С. 118.

3. Там само. – С. 120.

4. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія [Текст] / В. Ф. Сол-датенко. – Київ, 1999. – С. 75–77.

5. Там само. – С. 78–80.

6. Там само. – С. 79–82.

7. «Партийные известия». (ЦК РСДРП меньшевиков). – 1918. – № 6–7. – С. 14.

8. Там само. – 1918. – № 6–7. – С. 14 – 20 травня.

9. «Наш Юг». – Харьков, 1918. – 20 травня.

10. Там само.

11. Там само.

12. «Киевская мысль». – 1918. – 20 травня; «Наш Юг». – Харьков, 1918. – 22 травня.

13. Резолюции Первой Всеукраинской конференции профсоюзов. 21–27 мая 1919г. – Київ, 1918. – С. 10–14.

14. Там само.

15. «Партийные известия». (ЦК РСДРП). – 1918. – № 8. – С. 2.

16. Там само.

17. Там само.

18. Там само.

19. Там само. – С. 4.

20. «Партийные известия». – 1918. – № 8. – С. 10.

21. «Голос Юга» (Харьков). – 1918. – 7 червня.

22. Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. Протоколы. – Киев. – 1988. – 258 с.

23. Там само. – С. 107–125, 126–127.

24. Там само. – С. 189–190, 155–164; 189–190.

25. Винниченко В. Відродження нації [Текст] / В. Винниченко. – Ч.ІІІ. К., 1990. – С. 158.

26. Ленін В. І. ПЗТ. – Т. 36. – С. 322–323.

27. История Украинской ССР. – Т. 6. – К., 168. – С. 342–343.

28. «Голос Юга» (Харьков). – 1918. – 27 серпня.

29. Волин С. Меньшевики на Украине. Н.-Йорк [Текст] / С. Волин. – 1962. – С. 50–51.

30. Коммунистическая партия Украины в резолюциях. Т. 1. – К. – 1976. – С. 39.

31. Винниченко В. Названа праця. – С. 158.